КНИГА, КНИЖКА – 1) компактна історично усталена форма закріплення й передавання в часі та просторі різноманітної інформації у вигляді тексту (певної системи графічних знаків) чи ілюстративного матеріалу, зафіксованих на відповідному матеріалі від руки (рукописна К.) чи з допомогою механічних пристроїв (друкована К.); призначена для багаторазового і довготривалого використання читачами; 2) вид видання: неперіодичне видання у формі кодексу (скріплених у корінці аркушів паперу) будь-якого формату обсягом понад 48 сторінок або 3-х друкарських аркушів, у обкладинці чи оправі; 3) авторський рукопис певного твору значного обсягу; 4) одна з частин великого літературного твору, окремий номер періодичного чи продовжуваного видання; 5) у документознавстві – різновид документа; 6) зшиті в одну палітурку (обкладинку) аркуші чистого або розграфленого паперу з певними записами реєстраційного характеру (бухгалтерська книга, книга скарг, домова книга) чи усталеним текстом і вільним місцем для офіційно-службових записів (трудова книжка, ощадна книжка, чекова книжка, залікова книжка).

К. є невід’ємною складовою національної та світової культури і пройшла довгий шлях свого розвитку. Найдавнішою формою К., котра одержала широке розповсюдження, був сувій, який дозволив «згорнути» списану поверхню й розгортати її потім частинами, по мірі читання. К. у вигляді сувою проіснувала в Єгипті, Греції, Давньому Римі до перших століть н. е., коли вона почала витіснятися більш зручною конструкцією, що збереглася до нашого часу –  кодексом: К. зі сторінками, що перегортаються. Цей перехід став можливим завдяки, в т. ч., винайденню за часів античності нового матеріалу для письма і К. – пергамену (спеціально оброблена  шкіра  молодих тварин). Проте суть К. – носія інформації та досвіду – залишилася, змінилася лише її форма. Зошити, що складали кодекс, почали закривати дерев’яними дошками, прикріпленими шнурами до блоку – оправою. Найдавніші рукописні кодекси Київської Русі, що збереглися, написані кирилицею на пергамені великого формату (фоліанти), датуються серединою ХІ ст. (Реймське Євангеліє, Остромирово Євангеліє, Ізборник Святослава) і свідчать про усталені вже тут традиції книгописання. Згодом потреби  суспільства в розвитку освіти, культури, науки (які неможливі без книг), невпинно зростали, однак переписування книг залишалося довготривалим і малопродуктивним процесом. У багатьох країнах намагалися віднайти способи механічного тиражування текстів. Спочатку (переважно на Далекому Сході) таким способом стала ксилографія – техніка, за якої текст певної сторінки чи зображення вирізали на дерев’яній дошці і з неї робили фарбою відбитки на папері. Поступове зростання міст, становлення університетської освіти, потреба широкого розповсюдження знань, наявні технічні можливості призвели до винаходу в 40-х рр. 15 ст. в Європі друкарства (Й. Гутенберг), хоча рукописна К. й після цього тривалий час продовжувала існувати поряд з друкованою. При переході від рукописної до друкованої суть К. не змінилася, зазнав зміни лише спосіб її виробництва і колосально зросла кількість випущених К., отже, і їх доступність, зокрема в бібліотеках. Розповсюдження друкарства і К. сприяло зростанню загальної освіченості суспільства, промисловій революції, розвитку культури і науки. Вважається, що до кінця 15 ст. в Європі виникло не менше 1100 друкарень, які випустили понад 40 тис. назв видань загальним накладом до 12 млн. прим. Поступово формувався стандарт друкованої К.: усталились її основні формати; запроваджено фоліацію (нумерацію арк.), пізніше пагінацію (нумерацію стор.). У 70-х рр. 15 ст. починають з’являтися в К. титульні арк. Тираж друкованих К. – спочатку 100–150 прим., надалі 1000–1200 прим. Перша (принаймні, наразі відома) друкована К. автора родом з України – це «Iudicium pronosticon» («Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора мистецтв і медицини Болонського університету», Рим, 1483 р.). У тексті перших кириличних стародруків, надрукованих 1491 р. Ш. Фіолем у Кракові, є численні українізми, що свідчить про участь українців у складанні, редагуванні та друкуванні цих К.

У 16 ст. в Європі з’являється книжкова цензура, з 1559-го по 1948 р. Ватикан випускав «Індекс заборонених книг», за котрим багато К. було знищено. Книжкова культура кожної епохи зазнає певних змін: і у форматах, і в змісті, і в оформленні К. та їх оправ. Друкована книга сприяє розвиткові національних мов, формуванню національної свідомості,  усталенню правопису, закріпленню і поширенню наукових знань.

Особливо відчувався розвиток книжкової справи в Європі у 18 ст. – в епоху Просвітництва, де значно зростає випуск світських К., зменшуються їх формати завдяки ущільненню тексту, К. дешевшають, стають доступнішими, збільшуються тиражі видань. У Росії запроваджується світська, т. зв. гражданська, азбука і відповідне книговидання. Перша друкована К. нової укр. літератури – «Енеїда» І. П. Котляревського – вийшла в Петербурзі 1798 р.

Кардинальних змін зазнає К. починаючи з 19 ст.; у першій третині 19 ст. на зміну ганчір’яному паперу ручного виробництва приходить машинне виробництво паперу з целюлози; напівручні процеси лиття окремих літер, складання друкарської форми та її відбиття на ручних дерев’яних верстатах були замінені друкарськими і наборними машинами. Остаточно відокремлюються друкарні і видавництва, розвиваються редакційно-видавничі процеси підготовки К., відбувається прискорення виробництва і подальше здешевлення К., а поряд з цим часто – зниження якості її художнього оформлення та загальної культури.

У 20 ст. К. стала звичним предметом побуту для мільйонів людей, надійним джерелом знань, найрозповсюдженішим інструментом для навчання, а також необхідним елементом для естетичного, соціального, культурного розвитку людини. Разом з тим, через К. та ін. засоби масової комунікації відбувається вагомий вплив на людську свідомість, на просунення в суспільстві певних ідеологічних, політичних, моральних стереотипів і настанов.

Конструкція сучасної К. є результатом її тривалого розвитку, – вона складається зі зовнішніх і внутрішніх елементів. До зовнішніх належать: блок К. (сукупність паперових зшитків або аркушів); корінець та каптал, який його скріплює; оправа (палітурка) чи обкладинка, в окремих К. можуть бути суперобкладинка, футляр або манжетка у вигляді смужки цупкого паперу, що об’єднує два чи більше видання; форзаци, що скріплюють блок і оправу; стрічка-закладка (ляссе). Під внутрішніми елементами розуміють текст К., відтворений наразі поліграфічним способом шрифтами різних гарнітур; титул, контртитул, авантитул, шмуцтитул; спускові та кінцеві сторінки; ілюстрації; колонцифри та колонтитули; норму і сигнатуру; довідково-пошуковий та науково-допоміжний апарат К.  

К. є об’єктом вивчення книгознавства та, опосередковано, бібліотекознавства, бібліографознавства, мистецтва К., бібліофілії та ін.

У др. пол. 20 ст. було висунуто теорію відмирання традиційної К. або «кінець галактики Гутенберга» (М.Х.Маклюен), і її заміни іншими носіями інформації. Поняття К. стало тлумачитися більш широко: аудіокниги (грамзаписи, магнітні стрічки та касети, лазерні диски), відеокниги (відеокасети, лазерні оптичні диски), різні електронні пристрої (електронні К.). Співставлення К. як носія інформації з новими засобами комунікації поставило питання про її життєздатність у нових умовах. Проте замість заміни книгодрукування електронними засобами комунікації відбулося взаємопроникнення цих двох інформаційних напрямів, що призвело до значного технічного прогресу у видавничо-поліграфічному комплексі, до прискорення й збільшення випуску друкованої продукції на ґрунті масового використання комп’ютерів, а з др. боку – до появи «змішаних» засобів інформації, що поєднують переваги К. і комп’ютера. Одночасно запровадження терміну «електронна К.» ставить на порядок денний питання термінологічного визначення цього поняття чи нового, розширеного трактування поняття «К.». Більшість книгознавців вважають, що сутність К. від зміни її форми (у даному випадку – паперового кодексу) не міняється, і електронне видання у вигляді завершеного твору, що пройшло редакційне опрацювання, на будь-якому матеріальному носії, може вважатися електронною К. Проте питання реєстрації таких видань, авторського права та багато ін. залишаються поки що не розв’язаними. Основними для визнання електронного документу К. є дві умови: 1) існування електронної К. у формі самостійного документа, що має індивідуальні пошукові ознаки – назву, ідентифікаційний номер, певну єдність змісту, форми, призначення, що виділяє її з множини інших фрагментів електронної інформації; 2) стабільність змісту ел. К. і статичність її знакової форми; ел. К. принципово має бути захищена від змін її тексту користувачем і доступна тільки для читання чи перегляду образотворчого видання. Ел. К. має як свої переваги (економічні, географічні, доступності, швидкості одержання, обсягу інформації), так і недоліки (ненадійність технічних пристроїв, засобів зв’язку, стабільності електроживлення, несумісність програмного забезпечення, засміченість ресурсів Інтернет тощо). Наразі традиційні К. є основою фондів більшості бібліотек світу. В майбутньому, навіть якщо новітні способи збереження й передавання інформації витіснять традиційну К., залишаться бібліотеки, і К. у формі паперового кодексу збережуть своє історичне, культурне, наукове, пізнавальне значення, їх вивчення і використання не припиняться. Крім того, К. – це не лише носій інформації, вона може бути твором мистецтва; вишукані видання художньої літератури, поезії, альбоми живопису дозволяють читачам отримувати естетичне задоволення не лише своїм змістом, але й формою; важливими залишаються тактильні відчуття людини при перегортанні сторінок кодексу; рідкісне чи цінне видання – бажаний об’єкт для колекціонування бібліофілами. К. використовується і як засіб корекційного лікування та психотерапії (бібліотерапія), як засіб виховання (бібліопедагогіка). Сьогодні К. є не лише елементом сучасної соціальної комунікації, але й основою спадкоємності культури.

Беловицкая А. А. Книговедение. Общее книговедение / А. А. Беловицкая. – М., 2007;

Ісаєвич Я. Д. Книжка / Я. Д. Ісаєвич // УЛЕ. – К., 1991. – Т. 2; 

Ковальчук Г. І. Книга / Г. І. Ковальчук // ЕСУ. – 2012. – Т. 12; 

Низовий М. А. Вступ до книгознавства: Навч. посібник / М. А. Низовий. – К., 2009;

Словник книгознавчих термінів. – К., 2003.